История грехопадения в банке «Пивденный».
История грехопадения в банке «Пивденный».
Читать
Партия регионов против нардепа-рейдера Дубового вызывает из Киева Нестора Шуфрича
Партия регионов против нардепа-рейдера Дубового вызывает из Киева Нестора Шуфрича
Читать
Кенес Ракишев полностью на крючке у ФСБ РФ: у них есть видео сексуальных оргий олигарха — источник
Кенес Ракишев полностью на крючке у ФСБ РФ: у них есть видео сексуальных оргий олигарха — источник
Читать
Image Alternative text

«Йдемо на Дебальцево. Не поминайте лихом»,

"«Йдемо
«Йдемо на Дебальцево. Не поминайте лихом», — написав в смс загиблий в АТО Микола Карнаухов

Микола Карнаухов був єдиним сином у матері.

Батько двох дорослих дітей, дідусь однієї внучки. Мобілізований в армію у серпні 2014 року. Старший лейтенант, командир взводу, сапер 57-ої окремої мотопіхотної бригади. У селищі Чорнухіне Луганської області потрапив під обстріл танками і був смертельно поранений. Похований на Алеї Слави на кладовищі "Нове" у Рівному. Нагороджений посмертно орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Почесний громадянин Рівного. У місті є вулиця, названа його іменем.

Спогади дружини Галини Конарчук:

Микола — з двійнят. Сестру Іру має. У Кокчетау в Казахстані народився. Батько його звідти. У Рівному з його мамою познайомився, як на зібр урожаю сюди приїхав.

У них в сім’ї традиція: синів Миколами називати. Тож батько його був Карнауховим Миколою Миколайовичем. Він мав таке ж ім’я. І син наш — теж Микола Миколайович Конарчук-Карнаухов.

24 роки ми разом прожили. Сину спільному — 23 роки. Я — друга дружина Миколи. Від першого шлюбу він доньку Оксану має.

Я — бібліотекар, а Микола читачем у нашій бібліотеці був. Не звертала уваги на нього. Навіть імені не пам’ятала, хоч формуляр не раз заповнювала. А він якось перед Новим роком каву мені у бібліотеку приніс, як з Ленінграда приїхав. Потім у мене трагедія сталася: сестра від раку померла. І я чи плакала, чи просто сумна була. Микола помітив це. Виходжу на обід — а він до мене: “Вибачте, але що у вас сталося?” Так ми ближче й познайомилися.

""

З колегами по роботі ( фото з Фейсбук Миколи Пікули)

Виглядав схвильованим, коли потім у вересні зустрілися. Розповідав, що в сім’ї негаразди, що розлучається. Я була здивована: вважала, що ми не настільки близькі знайомі, щоб про таке розповідати. Потім з донькою приходив у бібліотеку. Їй п’ять років було. Казав, що суд дав час на роздуми перед розлученням. Після цього кілька разів провів з роботи. На каву ходили. Дав зрозуміти, що йому подобаюсь. Лист з відрядження написав, де між рядками читалося, що під враженням від знайомства.

Не знала, що молодший за мене на 13 років. Думала, що старший, бо лисуватий. А я завжди молодшою за свій вік виглядала. Коли дізналася, скільки йому років, кажу: “Миколо, не можна нам зустрічатися, бо Ви — молодший набагато”. А він: “Ну й що: я з самого початку знав, скільки тобі років”.

Родину цінував дуже. Майже щоп’ятниці в село їхав. Це Зарічне Гощанського району. Там мама і сестра його живуть. Накупує все, що потрібно, — помідори, батон, каву, цукерки, печиво, мандарини — і везе. Мама зустрічає жартом: “Ну що, привіз облизня?” Микола перевдягався зразу і, хоч доцент, науковий співробітник, — на город чи в хлів до роботи. Тепер, як приїжджаю до свекрухи, теж везу гостинці. Кажу: “Це Вам облизень від мене і від Миколи”.

Ми все разом робили. Стіл накривали, як у ресторані. Микола готувати любив: плов, чебуреки, пельмені, пончики. Я пиріжки добре печу, а він усе пончики мене просив зробити. Кажу: “Не буду”. А якось приходжу з роботи — а він вже готує щось. “Ти що робиш?”- питаю. “Пончики, бо від тебе не діждешся”.

""

"Фірмений жест Миколи", — кажуть друзі і знайомі (фото з Фейсбук Миколи Пікули)

Де з’являвся Микола — жінки ставали іншими. Сиджу у читальному залі. Вже чую шум, гам, дівчата “ха-ха-ха” — Микола зайшов. Його любили всі. Жінки мліли від нього. Магнетизм якийсь мав. Жартами сипав. Всі сміялися до сліз.

Микола — наполовину росіянин по батьку. Російську культуру поважав, Бродського читав. Колись марив Алтаєм. Жити там хотів. Тож слова Путіна про те, що він начебто в Україні захищає росіян — настільки цинічні!

Любив все про війну читати. Про літаки, танки. По книжкових магазинах ходив, шукав книгу “Тайны Великой отечественной войны”. Ерудований, начитаний був. Що там говорити — розумний. Якщо щось цікавило — шукав в інтернеті, намагався вивчити.

""

Думала: не заберуть Миколу на війну. Всі медичні покази мав для цього. У нього черепно-мозкова травма була: колись по голові вдарили хулігани, як пізно додому повертався. І головні болі у нього після цього були. Але хто там таке перевіряє.

Спати не могла після того, як повістку отримав. По три-чотири години спала. Щоб відволіктись, у комп’ютері новини дивилась чи у пасьянс грала. Ми вранці і ввечері щодня телефонували одне до одного. Ще перші місяці, як у Кіровограді був, можна було це робити. Сиджу за комп’ютером — аж тут дзвінок: “Що робиш?” “На кухні”, — відповідаю. “Сова, відчиняй двері: ведмідь прийшов”. Я — вниз відчиняти, бо домофон заклинило. Микола в Дубно за чимось, виявляється, приїжджав і заїхав.

Як він рвався з відпустки на схід! Нервовий став. Не спав зовсім. “Ляж на два-три тижні у госпіталь, підлікуйся”, — просила я. “Галю, як можу? Я ж хлопцям пообіцяв, що буду 30 грудня”.

""

З колегою по роботі Миколою Пікулою (фото з Фейсбук Миколи Пікули)

Писав вірші, надсилав їх в смс мені, мамі, друзям. Як на Дебальцево йшли, написав: “Йдемо на Дебальцево. Не поминайте лихом”.

Загинув від пострілу танка. Телефонував перед цим: “Галю, не кажуть нам, щоб відходили. А перед нами — танки. Ми п’ятеро — у дворі якомусь”. Це в Чорнухіно вони, сапери, були. Чомусь відправили їх туди за 10 км від Дебальцево. І танк вистрелив у хату. Одному бійцю голову відірвало, а Миколі — ноги і руку. Я нині передивляюся його книгу, яку він читав перед поїздкою на схід, і там — танки радянські. Ось де, виявляється, ховалася його доля.

“Мене вб’ють, - казав, ніби щось відчуваючи, як їхав востаннє з дому. — Дивись, щоб мене поховали у селі”. Але його поховали на Алеї слави у Рівному, щоб був поруч з хлопцями молодими — Ігорем Волошиним, Олександром Борисенком — такими, як ті, з якими він загинув.

“У мене позивний “Нежурись”, — казав Микола на відео, виставленому в інтернеті бойовиками. — І ми не журимося. Ми їх порвемо”. І зразу за цим кадром — відео, на якому вони вбиті. Не впізнала Миколу серед вбитих. Думала, що не він. Ми всі думали, що в полон потрапив. Шукали через міліцію. А потім син Миколиної сестри впізнав його мертвого на відео. Тільки через місяць після загибелі поховали його, бо бойовики тіло не віддавали.

""

Перші місяці після його похорону, як бачила у місті фігуру у камуфляжі, схожу на Миколину, чи голову лисувату з вусами, як у нього, серце стискалося.

На роботу їду — згадую його. Все не було часу поговорити, наговоритися, бо у нас графкіи не збігалися. Я — в суботу-неділю на роботі завжди, а у нього в ці дні — вихідні. Все здавалося: потім-потім наговоримось, набудемось разом.

""

На приміщенні Національного університету водного господарства і природокористування відкрили меморіальну дошку Миколі Карнаухову
radiotrek.rv.ua